Пирогов Микола Іванович (* 13 (25) листопада 1810, Москва — † 23 листопада (5
грудня) 1881, Вінниця) — російський хірург, анатом і педагог.
Засновник воєнно-польової хірургії. Член-кореспондент Російської Академії Наук.
Життя
16-річним
хлопчиком вступив на медичний факультет
Московського університету. Отримавши диплом, ще
декілька
років вчився за кордоном.
До професорської діяльності Пирогов готувався в Дерптському університеті (зараз університет міста Тарту (Естонія). На той час цей університет вважався найкращим у Росії. Тут, у хірургічній клініці, Пирогов пропрацював 5 років, блискуче
захистив докторську
дисертацію. У віці
26 років його
обрали професором
Дерптського (Тартуського) університету.
Через
кілька років Пирогова запросили до Петербурга, де він очолив кафедру хірургії в Медико-хірургічній Академії. Одночасно
Пирогов керував організованою ним клінікою госпітальної хірургії. Оскільки
в обов'язки Пирогова входило навчання військових
хірургів, він зайнявся вивченням поширених в ті часи хірургічних методів. Багато з них були ним докорінно перероблені. Крім того, Пирогов розробив ряд цілком нових прийомів, завдяки чому йому вдавалося частіше, ніж іншим хірургам, уникати ампутації кінцівок. Один із
таких прийомів досі
називається «операцією Пирогова».
В пошуках
дієвого методу навчання вирішив застосувати анатомічні дослідження на заморожених
трупах. Сам Пирогов це називав «льодяною анатомією». Так народилася нова медична дисципліна — топографічна анатомія. Через кілька років
такого вивчення анатомії, Пирогов видав перший анатомічний атлас під назвою
«Топографічна анатомія, ілюстрована розтинами, проведеними через
заморожене тіло людини в
трьох напрямах», який став незамінним керівництвом для лікарів-хірургів. З цієї миті хірурги дістали можливість оперувати, завдаючи
мінімальних травм хворому. Цей атлас
і
запропонована Пироговим методика стали основою всього
подальшого розвитку
оперативної хірургії.
1847 року виїхав на Кавказ,
де російська армія вела війну проти місцевих горян. Тут він хотів перевірити в польових умовах розроблені ним
операційні методи. На Кавказі він вперше застосував перев'язку бинтами,
просоченими крохмалем. Крохмальна перев'язка виявилася зручнішою та міцнішою аніж лубки, що застосовувалися до того.
Тут таки, в аулі Салти,
вперше в історії медицини почав оперувати поранених з ефірним знеболенням в польових умовах.
Загалом провів близько 10000 операцій під
ефірним
наркозом.
1855 року, під час
Кримської війни, був головним хірургом обложеного англо-французькими військами
Севастополя. Оперуючи поранених, Пирогов вперше в історії світової
медицини застосував гіпсову
пов'язку, що дозволила
прискорити процес загоєння переломів і позбавила багато солдатів і офіцерів від потворного викривлення кінцівок.
Під час облоги Севастополя, для догляду за пораненими, Пирогов скористався допомогою сестер милосердя, частина яких приїхала на фронт з Петербургу. Це теж було нововведення на той час.
Найважливішою заслугою Пирогова є запровадження в Севастополі
цілком нового методу
догляду за пораненими. Він полягав на тому, що
поранені підлягали ретельному
відбору
вже на першому перев'язувальному пункті; в залежності від тяжкості поранень
одні з них підлягали негайній операції в
польових умовах, тоді як інших,
з
легшими
пораненнями,
евакуювали
в
глиб
країни
для
лікування в стаціонарних
військових госпіталях. Тому Пирогов справедливо
вважається засновником спеціального напряму в хірургії, відомого як військова хірургія.
Повернувшись до Петербургу, Пирогов на прийомі
в Олександра II доповів царю про негаразди
в армії. Цар не став прислухатися до нього, і з цієї миті Пирогов упав у немилість і був
«засланий» до Одеси на посаду опікуна Одеського і Київського учбових округів. Пирогов
спробував реформувати систему шкільної освіти, що тоді склалася,
ці його дії призвели до конфлікту з владою, і вченому довелося залишити свою посаду. Через 10 років,
коли після замаху на Олександра
II в Росії посилилася реакція, Пирогова взагалі звільнили
з державної служби
навіть
без права на пенсію.
В розквіті творчих сил Пирогов усамітнився в своєму невеликому
маєтку «Вишня» неподалік від Вінниці, де
організував безкоштовну лікарню. Він ненадовго виїжджав звідти тільки за кордон, а також на запрошення
Петербурзького
університету
для
читання лекцій
(на
цей
час Пирогов
вже був членом кількох іноземних
академій).
Відносно надовго
Пирогов лише двічі покидав
маєток: перший раз у 1870 році під час пруссько-французької війни, будучи запрошений
на фронт від імені Міжнародного Червоного Хреста, і другий раз, у 1877—1878 рр. —
вже в досить
літньому віці — кілька місяців працював на фронті під час російсько-турецької війни.
Основне значення діяльності Пирогова полягає
на тому, що своєю самовідданою і здебільшого безкорисною
працею він перетворив хірургію на науку, озброївши
лікарів науково
обґрунтованою методикою
оперативного втручання.
Пам'ять
Болгарія
Барельєф Пирогова на лікарні в Софії в країні споруджено 26 обелісків, 3 ротонди і пам'ятник М.І.Пирогову в Скобелівському парку в Плевні. У селі
Бохот, на тому місці, де стояла
російська 69-а військово-тимчасова лікарня, створений парк-музей «М.І.Пирогов».
Коли в 1951 в Софії була створена перша в Болгарії лікарня швидкої медичної допомоги,
вона була названа ім'ям М.Пирогова. Пізніше лікарня багато разів міняла своє ім'я, але барельєф Пирогова
при вході жодного разу не мінявся.
14 жовтня
1977 в Болгарії була надрукована
поштова
марка
«100
років
з
прибуття
академіка
Миколи Пирогова до
Болгарії».
Естонія
Пам'ятник в місті Тарту
Росія
Ім'я Миколи Пирогова носить Російський Державний Медичний Університет (РГМУ)
На честь М.І.Пирогова названий астероїд 2506 Pirogov.
У Москві ім'ям М.І.Пирогова названо дві вулиці. У районі Великої і Малої Пироговських вулиць в Москві
зосереджені навчальні і адміністративні
корпуси, а також
клінічні бази РГМУ і ММА
ім. Сеченова.
У Санкт-Петербурзі Пироговська набережна — набережна Малої Невки від Літейного до
Гренадерського моста. На набережну виходять фасади Військово-медичної Академії
У Новосибірському Академмістечку вулиця Пирогова — це одна з головних вулиць, на якій розташовані університет, фізматшкола і гуртожитки.
У Самарі його ім'ям названа міська лікарня.
У Оренбургу ім'я М.І.Пирогова носить одна з міських лікарень.
У Вологді, в Чебоксарах, у Воронежі, Ставрополі є
вулиця Пирогова.
У 1947 році на Ленфільме був знятий художній фільм
«Пирогов». Медичний центр Мурманська носить його ім'я.
Україна
Пам'ятник в центрі Вінниці
В межах м. Вінниця в с. Пирогово розташована садиба Пирогова, в якій перебуває забальзамоване тіло М.І.Пирогова;
На честь М.І.Пирогова названий Вінницький національний медичний університет;
Вулиця Пирогова — найдовша вулиця
Вінниці (8 км), вона йде повз садибу Миколи Пирогова;
Центральна міська лікарня Севастополя
носить ім'я Миколи Івановича;
Ім'я М.І.Пирогова носив Одеський медичний інститут (зараз Одеський державний
медичний університет)
Вулиця Пирогова в Києві проходить від станції метро Університет до вулиці Богдана
Хмельницького. Теплохід С-506 (тип, як на Тернопільському озері) названий на честь
Миколи Пирогова, що у Вінниці.
В Чернігові засновано щорічну медичну премію імені
Пирогова, його ім’я носить вулиця, де розташоване велике лікарняне містечко
(Дві лікарні для дорослих,
дитяча лікарня, дитяча поліклініка,
санстанція, станція переливання крові та швидка допомога).
Олександр Онуфрійович Ковале́вський (*
7 (19 листопада) 1840, Варкаваська волость — † 9 (22 листопада) 1901, Петербург) — український та російський біолог і ембріолог.
Життєопис
Олександр Ковалевський народився в Варкаваській волості Вітебської губернії, тепер Прейльського району Латвії. Навчався в Петербурзькому університеті. Отримав ступінь магістра за дисертацію:
«Історія розвитку ланцетника — Amphioxus lanceolatus», ступінь
доктора за дисертацію: «Про розвиток Phoronis». Був професором зоології послідовно в
Казанському, Київському та Новоросійському (нині - Одеському) університетах. У 1870—
1873 роках здійснив поїздку з науковою метою до Червоного моря та до Алжиру. 1890
року після чергової закордонної екскурсії вибраний ординарним
академіком
Імператорської Академії Наук. З 1892 до 1901 працював директором Севастопольської
біостанції.
Наукова діяльність
Своїми працями Олександр Онуфрійович Ковалевський разом з Іллєю Мечниковим
поклав початок еволюційній ембріології як науковій дисципліні, що ґрунтується на історичному принципі.
Дослідження Ковалевського довели, що предками безчерепних були первинні безчерепні, які дали початок двом гілкам: представники однієї продовжували
розвиватись як вільноплаваючі
організми і з них виникли хребетні, а представники іншої перейшли до придонного способу життя, та стали предками сучасних безчерепних. Головний висновок з його досліджень полягав у тому, що загальний
спосіб
розвитку виявляють не представники одного якого-небудь класу, а всі групи тваринного
царства — хребетні і безхребетні.
Ілля Ілліч Мечников
(* 15 травня 1845, Мечнікове Харківської губернії — † 15 липня 1916, Париж) — український, російський і французький
науковець, один з основоположників еволюційної ембріології, імунології та мікробіології.
Розробив теорії
зародкових листків, походження багатоклітинних організмів.
Відкрив явище фагоцитозу, розробив фагоцитарну
теорію імунітету (1883).
Навчався у 2-й Харківській гімназії та на відділенні природничих наук Харківського університету (закінчив
1864
року).
1864—1867 — працював у Гессені, Геттінгені та
Мюнхені.
1867 — отримав ступінь
магістра зоології.
Працював у Новоросійському університеті (Одеса; 1867—1868; доцент зоології) та Петербурзькому університеті (1868—1870).
1870—1882 — завідувач кафедри зоології та порівняльної анатомії
Новоросійського
університету (Одеса)
1886—1887 — завідував організованою ним (разом із Миколою
Гамалією) першою в Російській імперії
Одеською бактеріологічною станцією (нині
Одеський науково-дослідний інститут вірусології та епідеміології).
1888—1916 — завідувач лабораторії в Інституті Пастера в Парижі (з 1905 р. — заступник директора інституту).
Почесний член Петербурзької академії наук (1902). Лауреат Нобелівської премії з медицини та фізіології 1908 «За вивчення імунної системи».
Біографія
Після двох невдалих спроб самогубства Ілля Мечников здійснив одне з найбільших відкриттів в
історії імунології й отримав Нобелівську премію.
«Знайомство
з біографіями великих людей дуже повчальне для вивчення людської природи», — ці слова належать видатному
ембріологу і бактеріологу,
одному
з засновників імунології, лауреату Нобелівської премії з фізіології і медицини Іллі Мечникову (1845—1916). 15 липня минає 90 років з дня смерті цього славетного науковця, який, народившись у маленькому селі на Харківщині, невдовзі виїхав
за межі України і став ученим світового масштабу. Іще за його життя прізвище Мечников стало в один ряд з іменами таких світил науки,
як
Луї Пастер, Роберт Кох,
Пауль Ерліх,
Джозеф Лістер, Еміль Ру та інші. Саме Ілля Мечников одним із перших розкрив
таємниці захисних сил людського організму і створив фагоцитарну теорію імунітету, за що і був
удостоєний 1908
року Нобелівської премії. Він також боровся з такими хворобами,
як
холера, тиф, сифіліс, туберкульоз. Мечников створив власну науку про
довголіття — «ортобіоз», а наприкінці життя став ще й філософом. Після двох невдалих
спроб самогубства в молодості Ілля Ілліч з роками зрозумів цінність життя і навіть написав кілька філософських праць, серед яких — «Етюди оптимізму» і «Сорок років пошуку раціонального світогляду».
Харківський вундеркінд
Усе своє дитинство
Ілля
Мечников
провів
у
селі Панасівка (зараз
Мечнікове
Дворічанського району
Харківської області). З ранніх років він настільки
цікавився природою, що доки його однолітки гралися в ігри,
майбутній учений міг годинами лежати в густій траві і стежити за якимось жучком. Одного разу родичі взагалі побачили невимовно комічну сцену:
п'ятирічний Ілля з серйозним виглядом ходив по галявині і читав лекцію
малюкам, які сиділи навколо, про будову… жабенят. Дітям не дуже хотілося слухати уроки юного «професора»,
але той завбачливо, щоб
вони не розбігалися, платив
своїм «учням»
по дві копійки за лекцію.
Ілля Мечников був п'ятою
дитиною
в
родині. Мати хлопчика — Емілія Невахович,
донька багатого єврейського письменника — мріяла, щоб він обрав кар'єру вченого. Батько Іллі — офіцер військ
царської охорони в Санкт-Петербурзі — також сподівався
на велике майбутнє сина, проте невдовзі після одруження він програв
у карти більшу частину посагу своєї дружини і родинного майна. Так що
батьківський гаманець у кар'єрі Мечникова відіграв не вирішальну роль
— своєю славою видатний
імунолог більше завдячував власному таланту.
Навчався у Харківському ліцеї Ілля блискуче. У 16 років він написав статтю з критикою підручника з геології, і один із московських журналів цю
статтю опублікував. Здобувши у середній школі золоту медаль, юний Мечников
заявив, що не хоче навчатися у
«провінційному» Харківському університеті і вирушив до Німеччини. Проте
німецький Вюрцбург
зустрів хлопчину з Росії сірою байдужістю, приїхав
він зарано (навчання мало розпочатися
лише через шість тижнів), подружжя старих німців, у яких Ілля зняв кімнату, було непривітним… Розчарований Мечников швидко спакував речі і повернувся додому. Батьки, дещо здивовані різкими
рішеннями сина, нічим йому не дорікнули: чого,
мовляв, морочив голову своєю поїздкою,
навіщо даремно витратив гроші… Того ж року Мечников вступає на природниче відділення фізико-математичного факультету Харківського
університету, який закінчує всього за два роки. У
19
років він блискуче склав усі випускні екзамени і здобув вищу освіту. Видатний
російський фізіолог Климент Тімірязєв згадував, що на початку 1860-х років у наукових
колах Петербурга ходили чутки про вундеркінда,який народився в Харкові.
«Вихователь» дружини
У 23 роки Ілля Мечников уже був доктором зоології і екстраординарним професором Санкт-Петербурзького університету. Невдовзі, 1872 року, він перейшов як професор до Новоросійського (нині Одеського) університету. І
хоча збоку видавалося, що Ілля нічим, окрім таємничих мікробів,
не цікавиться, насправді молодий біолог замислювався над тим, що
настав час одружуватися. Мечников був
досить претензійним щодо жіноцтва
і вважав, що «жінки не здатні до самостійної творчої діяльності, а геніальність — така ж вторинна статева ознака чоловіків, як борода». Водночас учений хотів, щоб його майбутня дружина була йому не лише вірною супутницею, а й щоб їх об'єднувала спільність поглядів і цілей. Саме тому Мечников вирішив… «виховати для себе дружину».
Кандидатуру «вихованки» було обрано не випадково — нею стала донька видатного російського ботаніка Андрія Бекетова,
який був другом Мечникова. Проте доля змінила «особисті плани» майбутнього нобелівського лауреата. Ілля Мечников раптово захворів. Лежачи цілими днями у ліжку, він чекав, коли до
нього прийде його
обраниця, проте замість неї навідувалася інша дівчина — племінниця Бекетова
Людмила Федорівна. Вона була не дуже вродливою, але одразу закохалася в Іллю і годинами сиділа біля ліжка, читаючи йому книги (через хворобу Мечников майже осліп). Зрештою юнак, який мав чітко розроблений план свого подружнього життя,
відчув, що йому бракує — ні, не «кандидатури для виховання» — а саме цієї простої і
доброї дівчини. Він вирішує одружитися, але раптово
трапляється нещастя: Людмила захворіла на туберкульоз. Ілля був у відчаї, але не змінив рішення і одружився зі своєю, вже тяжкохворою, нареченою. Подружжя поїхало до
Італії, де був значно
тепліший, ніж у Петербурзі, клімат. Проте назвати весільну подорож вдалою було складно: у спальні Мечникових
постійно пахло ліками, а через чотири роки 27-річна Людмила померла. Мечникову на той час було 28 років.
Перебуваючи
в тяжкій
депресії через смерть дружини, він випив величезну дозу морфію. Проте помилився в
розрахунках: доза була настільки великою, що Ілля не помер, а лише зазнав сильного отруєння. Горе загострило давню хворобу зору — Мечников дуже погано бачив, очі сильно боліли. Він постійно колов собі морфій.
Проте до реальної смерті, яка поставить крапку в житті Мечникова, ще було дуже далеко — цілих 43
роки. І
майже всі ці роки він проживе з іншою жінкою, своєю другою дружиною Ольгою Білокопитовою. Саме вона, на той час юна 15-річна дівчина, врятувала вченого від тяжкої депресії. Саме з неї він таки «виховав» собі дружину, яка стала для нього працелюбною помічницею, вірним другом, талановитим науковим
асистентом, тобто такою жінкою, про яку він мріяв.
І саме через неї у 1880 році Мечников удруге вчинив відчайдушну спробу самогубства. Це трапилося, коли
20-річна Ольга захворіла на тиф і лікарі заявили, що її стан майже безнадійний. Ілля вирішив також піти з життя, проте цього разу він вдався не до морфію, а до… тифу. Він
сам
собі прищепив тиф, щоб померти разом із коханою і водночас «допомогти» науці з'ясувати, чи передається тиф через кров. Тиф передався, проте і сам Мечников, і його дружина несподівано
для самих себе одужали. Більше Мечников не гнівитиме долю своєю «суїцидальною поведінкою», хоча інтерес до проблем смерті, хвороб, старості у нього збережеться на все життя.
Романтика фагоцитозу
Сьогодні часто можна почути: «Треба зміцнювати імунітет», «Організм
повинен сам побороти хворобу», «Все залежить від захисних сил
організму». І кожна людина розуміє, що влада будь-якого захворювання — не абсолютна, що
воно починає брати гору лише тоді, коли сам людський організм ослаб і десь «зламався». Саме це наприкінці ХІХ століття — тоді, коли про таке поняття, як імунітет, ще ніхто й не чув — збагнув
Ілля Мечников. Він сформулював загальну теорію запалення як захисної
реакції організму в боротьбі
з інфекцією та заклав основи
імунобіології. Усі розуміли, що існують якісь хвороботворні бактерії, але Мечников першим заявив, що запалення
— це не лише свідчення атаки мікробів, а й захисна реакція організму. Він помітив це під час дослідів із личинкою морської зірки: коли
вчений ввів у неї шип троянди,
то рухливі клітини обліпили його,
намагаючись знешкодити шкідливого «нападника». Мечников назвав такий процес
фагоцитарною реакцією організму,
а клітини,
які борються з мікробами — фагоцитами. Фагоцитарна теорія Мечникова стала наріжним каменем в сучасній
концепції
імунітету людини.
Проте тривалий час його теорія зазнавала нищівної критики.
«Мечников — засновник клітинної (фагоцитарної)
теорії імунітету — вважав, що основну захисну
функцію організму мають наші клітини — лейкоцити. Інший вчений — німецький імунолог Пауль Ерліх — був засновником гуморальної теорії імунітету і вважав, що основну захисну функцію в організмі здійснюють антитіла, які виробляються у відповідь на пошкодження організму. Сьогодні вже доведено, що в людини є і клітинний, і гуморальний імунітет. І не можна сказати, що важливіше, а що вторинне, — пояснює директор Національного
музею історії медицини Вадим Шипулін. — Тож 1908 року Нобелівський комітет прийняв дуже мудре
рішення — він присудив одну Нобелівську премію двом непримиренним противникам: Іллі Мечникову і Паулю Ерліху».
«Фагоцитарна теорія, створена понад чверть століття тому, протягом багатьох
років активно заперечувалася з
усіх боків, — сказав у нобелівській промові у
Стокгольмі Ілля Мечников.
— Тільки останнім
часом вона була визнана багатьма вченими всіх країн. Тому можна сподіватися,
що
в майбутньому у медицині винайдуть ще не
один засіб, щоб
використовувати фагоцитоз
в інтересах здоров'я».
Ще до присудження Нобелівської премії за
відкриття імунітету в людини, англійський хірург Джозеф Лістер у
промові, виголошеній на конгресі Британської медичної асоціації 1896
року, захоплено охарактеризував видатне значення наукових заслуг Мечникова: «Якщо в патології був коли-небудь романтичний розділ,
то
це — історія
фагоцитозу». Луї Пастер також був прихильником фагоцитарної теорії Мечникова. Наукові дослідження
Іллі Мечникова були визнані в усьому світі, він був обраний почесним
академіком Російської академії наук і Петербурзької військово-медичної
академії, почесним членом Паризької, Віденської, Нью-Йоркської, Бельгійської, Румунської та
низки інших академій наук, Французької академії медицини, Шведського
медичного
товариства. Серед численних нагород і відзнак
Мечникова — медаль Коплі Лондонського королівського
товариства, ступінь почесного
доктора Кембріджського університету.
«Пробачте за передчасну смерть»
Пам'ятник Мечникову навпроти Пастерівського інституту в Харкові
У 1886 році в Одесі була створена
друга у світі — після Пастерівської в
Парижі — бактеріологічна станція, яку очолив Ілля Мечников. У 1887 році Мечников виїхав до Парижа, де очолив лабораторію в Інституті Луї Пастера, а з 1903 року він був заступником директора цього інституту. Загалом Ілля Мечников
пропрацював в Інституті Пастера 28 років.
Окрім значних заслуг у галузі імунології, до класичних робіт Мечникова
належать праці
з мікробіології.
Серед
них —
дослідження з холери, тифу, туберкульозу, а також спільні з французьким ученим Емілем
Ру дослідження з
сифілісу. На той час збудник сифілісу був невідомим, а експериментально викликати цю хворобу в
тварин ученим
не вдавалося. Мечников
вирішив стати на прю зі страшною
хворобою, яка викликала тяжкі ураження організму. Його обурювала
позиція деяких
моралістів, які
бачили в цій хворобі
«кару
Божу». До
того ж «французька хвороба»,
як
називали
сифіліс, часто вражала і тих, на кого Богові,
здавалося
б, гніватися
немає за що:
насамперед дітей, які народжувалися від хворих матерів або заражалися від них
чи годувальниць через молоко. Крім того, сифіліс, який передається через спільний посуд і речі, стрімко поширювався у ХІХ столітті в деяких районах
Росії, де панували перенаселення і антисанітарія. Мечников вирішує боротися з небезпечною хворобою і
на свою власну премію, присуджену йому 1902 року на медичному конгресі в Мадриді, купує кілька…
шимпанзе. Саме Мечников спільно з Емілем Ру зуміє вперше у світі викликати експериментально сифіліс у мавп. Завдяки цьому згодом буде відкрито збудник
вищезгаданої хвороби — бліду спірохету. А ще пізніше Мечников винайде
перші
ліки від сифілісу — каломелеву мазь (суміш ртуті, хлору і ланоліну).
Коли теорія Мечникова про роль фагоцитозу і функції лейкоцитів здобула
визнання в науковому світі, він
розпочав роботу над проблемами старіння і смерті. Прагнучи віддалити
смерть, Мечников ретельно стежив
за способом життя: пив лише кип'ячену воду, ніколи не їв немитих
плодів, не вживав алкоголю, не грав в азартні
ігри. Одного разу, читаючи Біблію,
Мечников звернув увагу на слова: «І помер у старості добрій, постарілий і насичений життям…» І тоді видатний імунолог подумав: а може, і справді життям можна «насититися», і померти спокійно, погодившись з тим, що земний шлях пройдено?
На думку Мечникова, людина боїться смерті тому, що
вмирає зарано. Тож наука повинна
продовжити людське життя, щоб людина пройшла повний життєвий цикл,
який Мечников і називав «ортобіозом».
1903 року вчений опублікував книгу, присвячену «ортобіозу», або «вмінню жити
правильно», яка називалася «Етюди про природу людини». В цій праці Мечников доводив,
яким
величезним є вплив харчування
на
тривалість життя. Він
був
переконаний, що для довголіття треба вживати
велику
кількість
кисломолочних
продуктів або кефіру, заквашеного болгарською паличкою.
Сам Ілля Мечников помер у 71 рік після кількох інфарктів. До речі, у нього не було дітей. Причому, як пише його друга дружина Ольга
Білокопитова, він прийняв таке
рішення
свідомо,
тому
що
вважав… «злочинним сприяти появі на світ собі подібних». «Мечников, як і будь-яка геніальна особистість, був досить складною людиною, — вважає директор Національного музею історії медицини Вадим Шипулін. — Життєві перипетії, що
траплялися з ним, додатково накладали відбиток на психологію його поведінки. І якби Мечников не був
Мечниковим, а
якоюсь пересічною особистістю, то, можливо, його
б
більше критикували. Але люди
усвідомлюють,
що
якщо людина геніальна, то їй багато можна пробачити. А Мечников,
безперечно,
був
геніальним ученим».
Незадовго до смерті
Мечников написав: «Моя
мати померла у 65 років, батько у 68, брат у
57.
Серцева спадковість у мене, безперечно, погана.
Тож нехай ті, хто вважає, що
за моїми правилами я повинен
був би прожити 100 років і більше
«пробачать» мені передчасну смерть з огляду на вищезгадані обставини».
Кащенко Микола Феофанович (7 травня 1855, Московка — 29
березня 1935, Київ) —
радянський біолог, один з перших українських академіків, доктор медицини та зоології, засновник акліматизаційних садів у Томську та Києві (1913 — акліматизаційний розсадник культурних рослин; 1919 — Акліматизаційний сад АН України). Разом з вченим В. О. Караваєвим створив зоологічний музей і був першим його директором (1919—1926).
Біографія
М. Ф. Кащенко народився 25 квітня (7 травня) 1855 року в селі Московка на Катеринославщині (нині
Вільнянського району Запорізької області. Вищу медичну освіту здобув у Московському університеті, до медфакультету
якого
він
вступив після
закінчення зі
срібною медаллю
Катеринославської
гімназії. За
документами Державного архіву Києва, він переводиться на медичний факультет імператорського Харківського
університету, який закінчив у 1880 році і був «удостоен степени лекаря и звания уездного врача». Будучи ще студентом четвертого курсу, у липні-серпні 1878 року він на практиці удосконалює свої медичні знання під час
російсько-турецької війни на посаді помічника ординатора у Кавказькому Військовому тимчасовому
Джажурському госпіталі №
2.
Учень професорів А. П.
Богданова та З. І. Стрельцова, талановитий юнак вже зі студентської лави займається науковими дослідженнями. У рік закінчення вузу
виходить його перша наукова друкована праця. За пропозицією
управляючого Харківським учбовим округом за № 3650 від 12 червня 1881 року
молодий вчений
наполегливо працює в ембріологічному кабінеті університету. І вже майже
через рік, 8 квітня, його залишають як професорського стипендіата. Професор З. І. Стрельцов влаштовує його домашнім лікарем у
приватний пансіон мадам Бауман. Але незабаром лікар Кащенко виступає проти господарки цього учбового
закладу, яка наживалася за рахунок
своїх учнів, обмежуючи
їх у харчуванні та ліках. Молодому лікареві довелося
шукати іншого заробітку. У цей час він працює над
докторською дисертацією при кафедрі порівняльної анатомії,
вивчає будову людської нематоди, відкриває
і описує нову частину в її будові. Тема його дисертації — «Епітелій людського хоріону та роль його у
гістогенезі посліду». Прилюдний захист дисертації відбувається 30 квітня 1884
року, і він отримує диплом № 506 на звання
доктора медицини. Радою вузу також затверджується це звання. В
архіві зберігається власноручний автограф Кащенка «Curriculum vitae», де він зазначає: «Одержав ранг доктора
медицини та стан приват-доцента порівняльної анатомії, яку й читав два роки». Це
здійснилося за рішенням помічника управляючого Харківським учбовим округом, як занотовано в його особистому формулярному списку
від 16 червня за № 5810, знайденому у Держархіві Києва. Ще з 1881 року Микола Кащенко працює і асистентом ембріологічного кабінету, а також помічником директора у земській
повивальній школі: читає курси анатомії, гістології, ембріології, веде акушерську практику, завдяки чому має можливість брати людські атрофічні зародки і вивчати
їх для підготовки своєї докторської роботи. Тоді ж він видає наукову працю — результати своїх
досліджень.
З 1886 року Кащенко, перебуваючи у закордонному відрядженні в Німеччині та Італії, слухає лекції, працює у лабораторіях ембріолога Вільгельма Гіса, анатома
Вільгельма Вальдеєра,
біологів
Ернста
Геккеля, Оскара
Гертвіга. Тоді ж він удосконалює деякі методи Гіса. Через два роки повертається в Україну і продовжує читати лекції на двох факультетах — медичному
та фізико-математичному. Пропозицією помічника
міністра народної
освіти від 17 листопада 1888 року за № 16869 Кащенко
призначається екстраординарним професором
імператорського Томського
університету по кафедрі зоології, порівняльної анатомії та фізіології.
Кащенко приїздить з дружиною Ольгою Миколаївною до Томська і стає до роботи на кафедрі зоології та порівняльної анатомії, яка мала лише одного професора (у той час як на медичному факультеті їх було вже вісім). Кащенко поринає у проблеми вивчення флори і фауни Сибіру, і це стає перебігом його долі. Тут він засновує
акліматизаційний сад, виїздить
в експедиції до Алтаю на
Барабинські озера, друкує десятки
наукових праць. Рада Московського університету в 1901 році надає йому ступінь доктора зоології за великий обсяг його
наукових зоологічних розробок. Не забуває він і медиків і створює для них гарний підручник із зоології. Кащенку довелося
виконувати обов'язки ректора вузу і декана медичного факультету та голови клінічної господарської ради (кілька
місяців у 1906 та 1912 роках), саме перед
переїздом до Києва.
У Томську Кащенко також викладає зоологію в акушерсько-фельдшерській школі (1910—1911), в 1913 році бере участь у ХІІІ з'їзді російських природознавців та лікарів. Крім того, він працює над книгою «Смерть и долголетие с биологической точки зрения», яку видає у 1914 році (перевидавалася у 1938 році). Це був підсумок його
власних роздумів,
суперечок та висновків
з практики, а також аналіз праць
Іллі Мечникова. Цікаві висновки робить Кащенко-дослідник про те, що у русі, рухливості живих організмів закладено подовження життя. Згуслі
речовини стримують рушійні процеси в людському організмі, а їх накопичення спричиняє передчасну смерть. Це так співзвучно з теорією «зашлакування» Г. С.
Шаталової.
З 1912 року Кащенко переїздить з Томська до Києва з великою родиною і стає киянином. За станом здоров'я клімат Сибіру був для нього згубним, а тут він на другий рік піднімається
з візка і починає сам ходити. Він працює
у Київському політехнічному інституті, виступає з публічними лекціями у Київському товаристві
сприяння початковій освіті з проблеми
«Смерть та довголіття. Сучасна розробка питання про смерть».
У Києві вчений спілкується з В. О. Караваєвим, вони разом створюють у місті зоологічний музей; Кащенко
стає його директором
і до
1927 року перебуває на цій посаді. Займаючись
акліматизацією рослин у своїх чотирьох Київських розплідниках, які мали
площу близько 12 га, Кащенко, як правило, вирощував
і лікарські рослини. Він
стає знаним фахівцем у цій сфері лікарської діяльності, вивчає вплив деяких
народних засобів на організм при
різних хворобах, а також методи
застосування та дозування різних
лікарських трав.
Кащенко працює на стику двох наук — медицини та біології. У С.-Петербурзькій «Врачебной газете» він
друкує статтю «О необходимости более тщательного
изучения народных лекарственных растений» і сподівається у майбутньому організувати в Києві інститут або центр вивчення рослин,
які можуть служити медицині. У 1915 р. він пропонує осередком у цій справі зробити сад КПІ. Тоді ж вперше на урядовому рівні на потреби
саду було
надано 4,5 тис. карбованців, і за ці кошти звели огорожу, упорядкували штат, викопали басейн.
Вчений
відкрив у Києві
тримісячні курси з вивчення лікарських рослин. Власноручно він розробляє тематичний план лекцій і пише їх тексти, але департамент землеробства
відхиляє його проект.
Та за допомогою ботаніка В. В. Пашкевича Кащенко все ж домігся відкриття
безкоштовних курсів у приміщенні
КПІ. Сюди запрошувалися
студенти, гімназисти, вчителі, робітники, співробітники
аклімат-саду,
члени
його родини.
Зокрема, йому дуже допомагала дочка Марія (1893 р. народження), яка у 1916 р. закінчила медичне відділення Київських вищих жіночих курсів, а потім як лікар-хірург працювала у Криму в м. Джанкой. Доброю помічницею
батьку виявилася і Маргарита
(1890 р. народження).
«В кінці 1918 року був закликаний в склад перших членів Української Академії наук», — запише Кащенко українською
мовою у «Автобіографії». 14 листопада
він призначається
академіком. До речі, у багатотомній
«Історії УРСР», т.6, К., 1984,
с.609 подані невірні дані, які потім передруковували інші довідкові видання. За
архівними документами, саме Академія
наук підтримала Кащенка, коли рішенням Організаційної Ради КПІ та
наказом № 8 по вузу від
4 травня 1921 року вченого було звільнено з посади професора по кафедрі зоології. Фактично він залишився на грані
животіння з дружиною,
дочками Маргаритою,
Марією, Галі,
Ксенією та сином
Вадимом. Але невтомна людина-дослідник, він
самовіддано починає
все
з
початку, знаходить
у
Києві
на
Лук'янівці заболочену ділянку з
комарами та жабами і закладає новий акліматизаційний сад. Придбавши
раніше ділянку землі біля залізничної станції Клавдієве, разом з іншими ентузіастами-подвижниками закладає там плантацію лікарських рослин. Та нікому було працювати, настали
страшні часи радянського голодомору.
Кащенко написав об'яви, що лікує хворих травами, бо знавцем цієї справи був блискучим. За допомогою
рідних розклеїли їх по Києву, і до оселі академіка потягнулися хворі і немічні, але заробити
на лікування не вдавалося: лікар
Кащенко пояснював дію трав, встановлював діагноз і дарував лікарські рослини людям… немічні платити були неспроможні. Але знайшлися недоброзичливці,
які доповіли президентові Академії Наук В. І.
Вернадському, що академік Кащенко
займається знахарством. Академіка, як
школяра, що
нашкодив, викликає до себе президент і вимагає пояснень. Микола Феофанович тоді спересердя пише доповідну записку про користь лікування лікарськими рослинами як перспективної галузі медицини
майбутнього.
Є дані, що академік Кащенко співпрацював з лабораторією фізіології професора
В. Ю. Чаговця, читав студентам-медикам курс лікарських рослин, незважаючи
на партійні заборони, а також проводив екскурсії до саду. Заповітом Кащенка-лікаря була його мрія, щоб медицина
майбутнього
не
просто лікувала запущені хвороби, а
запобігала їм, попереджала, нищила
хворобу на самому її початку.
Академік Микола Феофанович
Кащенко помер у Києві
29 березня 1935 року
від крововиливу
у мозок.
Похований на
Лук'янівському цвинтарі.
Наукові
праці
«Краткое руководство по зоологии, преимущественно для студентов медицины» (Томск, 1892);
«Сибирские высшие женские курсы, их положение, нужды, надежды»
(Томск, 1912);
«Смерть и долголетие с биологической точки зрения» (М., 1914);
«На допомогу Київському
акліматизаційному садові» (К., 1925);
«Перетворення живої
природи»
(К., 1928) та інші.
Сергі́й Гаври́лович Нава́шин
(*2(14) грудня 1857 — †10 грудня 1930) — радянський ботанік, цитолог та ембріолог рослин.
Відкрив подвійне запліднення
(1898) у покритонасінних рослин. Заклав основи морфології хромосом і
каріосистематики. Довгий
час жив і працював у Києві, створив вітчизняну
школу цитології та ембріології
рослин.
Біографія
Народився 2 грудня 1857 року у с. Царевщина, нині Балтайського району Саратовської області у родині
лікаря. Початкову освіту отримав
вдома, навчався у Саратівській
гімназії.
1874 року — вступив до Медико-хірургічної академії, де переважно займався хімією у лабораторії О. П.
Бородіна.
1878 року — переводиться до Московського університету, який закінчує кандидатом у 1881 році, захистивши роботу з хімії. Саме тут під впливом лекцій К. А. Тімірязєва та В. Я. Цингера розпочав вивчати ботаніку після курсу хімії, посів місце лаборанта на кафедрі фізіології рослин, та невдовзі
(1885) таку ж посаду у
Петровській сільськогосподарській академії.
Академік АН СРСР (1918; член-кореспондент 1901), академік
АН
УРСР (1924). Після закінчення Московського університету (1881) викладав
у ньому, після того
в Петровськой сільсько-господарській академії і Петербурзькому університеті.
Професор Київського (1894—1915) і Тбіліського
(1918-23) університетів. Один із
засновників (1923) і перший директор (до 1929) Біологічного інституту ім. Тімірязева в Москві. Помер 10 грудня 1930, Дитяче Село (кол.
Царське Село), нині м.
Пушкін Ленінградської області.
Поховано в Москві.
Наукова діяльність
Сергій Гаврилович Навашин працював здебільшого
у галузі хімії, а також цитології, ембріології та морфології рослин. Дослідив у берези механізм проникнення пилкової трубки в насінну бруньку через її підставу — халазу; проходження трубки у вільхи, в'яза, волоського горіха та згодом
довів наявність халазогамії і у інших
однопокривних рослин. Фундаментальне значення мало відкриття їм у покритонасінних рослин подвійного запліднення, що пояснило природу їх триплоїдного ендосперма, а також природу ксеній. Заклав основи вчення про морфологію хромосом та її таксономічне значення.
Київський період життя
1894 року запрошено працювати на кафедру систематики
та морфології рослин Київського університету. Читав курс анатомії, морфології та систематики рослин. Брав участь у будівництві школи у районі Святошино під
Києвом, багато часу проводив з дітьми, опікувався
справами Київського товариства натуралістів.
У 1894-1896 роках працював над дослідженням берези звичайної. Робота "Про звичайну березу і морфологічне значення халазогамії" стала наслідком підготовки
дисертації на здобуття ступеня доктора
наук. Захист самої дисертації
проходив у Одеському університеті 1896 року.
1894-1914 роки - працює директором ботсаду Київського
університету.
1898 рік - доповідь про дослідження подвійного запліднення у Lilia martagon L. на засіданні Х
з'їзду натуралістів та лікарів. Працює на о. Ява.
Нагороди та премії
1901 рік - член-кореспондент Російської АН. 1904 рік - присудження премії імені Бера.
З 1908 року - член-кореспондент Баварської
АН.
1911 рік - іноземний член Лондонського Ліннеєвського товариства.
Немає коментарів:
Дописати коментар